Однією із ключових проблем української політичної реальності є відсутність довіри народу до влади. Якщо бути точнішим, то взаємного несприйняття між народом та політичними елітами.
Із таким рівнем недовіри та конфліктів будь-які потенційні реформи та зміни наражаються на те, аби зазнати невдачі.
Входження із таким багажем взаємних претензій між народом та політиками у передвиборчу кампанію становить добрячу небезпеку. Цією ситуацією неодмінно захочуть скористатися сили, котрі вже неодноразово керували державою й доклали чимало зусиль, аби країна опинилася в кризі. Вони традиційно використовуватимуть тезу: «Всі вони однакові», щоби не дозволити новим обличчям втрапити до влади.
Побудова інституцій, котрим довіряє народ – це запорука успіху для політичної влади, тож робота над цим питанням мала би стати першочерговим завданням для майбутнього президента, уряду та парламентської більшості.
Рівень недовіри майже як до Путіна. В умовах війни це небезпечно
Багато століть перебування під чужою владою призвела до того, що український народ не відчував із нею зв’язку та зазнавав постійних утисків, а тому не довіряв політичним верхівкам.
Цьогоріч багато країн світу святкують століття із часу відновлення чи здобуття ними незалежності. На відміну від України, частині із них вдалося втримати самостійність аж до Другої світової. Це стало запорукою того, що їхні народи отримали свою владу й, відповідно, довіру до неї. Крім того, деякі країни змогли зберегти тяглість інституційних традицій, навіть втративши незалежність, створивши свої уряди у вигнані.
Цього дуже бракує зараз Україні. На зорі незалежності виник брак кадрів серед тих, хто міг би керувати державою, бо незаплямовані співпрацею з совіцькою владою українці не мали досвіду, тому інституції очолювали або люди без нього, або колишня комуністична номенклатура.
Така ситуація аж ніяк сприяла довірі, а відчуття, що інституції чужі – залишилося ще з совіцьких часів.
Під час Революції гідності почалася тимчасова підміна старих інституцій новими добровольчими утвореннями, адже значна частина народу більше не сприймала чиновників Януковича за легітимну владу.
Ця підміна дала надію, що ситуація із довірою врешті зміниться, проте так поки що не сталося, адже до влади прийшли здебільшого політики старого гартування.
Соціологія стверджує, що найбільше українці серед інституцій довіряють церкві, волонтерам та армії. Інститути ж державної влади мають рівень недовіри близький до того, котрий в українців до Володимира Путіна. В умовах війни це небезпечно.
Тому українцям критично необхідно взятися за збільшення рівня довіри не лише між владою та народом, а й всередині суспільства.
Як повернути довіру
Сумнівно, що щось вдасться змінити сучасній владі, хіба що окремим персоналіям, котрі до неї причетні. Тому процес має бути багатостороннім: ініціатива має виходити і від них, і від моральних авторитетів, зокрема з числа волонтерів, церковних діячів та армійців, а також від пересічних українців.
Що ж робити? Слід наводити мости між тими інституціями, куди входять активісти та волонтери і громадськістю, аби ангажувати її в діяльність. Аби з’являвся досвід роботи та виникало відчуття співвідповідальності.
Варто забезпечувати максимальну прозорість роботи всіх інституцій. Зменшувати кількість лазівок на всіх щаблях влади. Впроваджувати системи типу Pozorro в інших галузях.
Продовжувати децентралізацію, делегуючи повноваження, бо центральна влада все менше може справлятися із викликами в плинну добу, а місцеву – легше контролювати.
Запроваджувати систему електронних послуг, котра полегшує життя громадян та сприяє порозумінню із місцевою владою, зменшує потенційну кількість ситуацій, де можна вимагати хабара.
Змінити виборчу систему, аби вона менше залежала від лідерів партій та грошових мішків, а більше – від волі народу.
Творити низові ініціативи та майданчики для комунікації, завдяки якими діяльні люди знаходитимуть одні одних.
Для змін Україні потрібен час. Чим довше вона існуватиме й не скочуватиметься до хаосу та диктатури, тим більше має шансів на те, щоби вижити та розвинутись.
Тому потрібна зміна старих бездіяльних політиків на людей із новим типом мислення. Тому слід ангажуватися в роботу інституцій, аж поки там кількість активних і діяльних громадян не здомінує сіру більшість.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Росія робить ставку на внутрішній конфлікт в Україні
Вибори-2019: п’ята колона Путіна агітує за примирення
Війна з Росією і обіцянки миру на виборах в Україні
https://www.radiosvoboda.org/a/29517271.html
