Микола Сатпаєв. Ким буде Лукашенко без Мінська?

Тут днями міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей назвав війну да Донбасі “українським конфліктом”.

І додав – “переговори по Україні можна перенести хоч в Антарктиду”. При цьому підкреслив, що президенту Білорусі все одно, де переговори провадитись будуть, він особа незацікавлена, просто зробив Україні послугу свого часу.

Важливість “Мінська” оспорювати не буду. Майданчик дійсно важливий, це вірно. І те, що Україна вдячна Білорусі за надання цього майданчика – теж вірно. Але, панове білоруські державні мужі – не треба вже так прикидатись безсрібниками. Якщо вже про важливість говорити, то цей переговорний майданчик наразі вам важливіший, а не всьому світу, включаючи й Україну.

Бо, згадайте, ким був Лукашенко і чим була Білорусь до початку переговорного процесу у Мінську? Світовими ізгоями і утриманцями Кремля. Президента Білорусі відверто називали диктатором і на жоден міжнародний форум не запрошували. Ну, якщо за такі не вважати московські “міжсобойчики”. Хоча між Білоруссю і Росією навіть кордону нема, яка ж це “заграніца”?

Так що Мінський процес став реальним шансом для Лукашенка вирватись із світового маргінесу, стати людиною, котру називають лідером країни і до кого на перемовини їдуть очільники світових демократій. Чим Бацька й скористався.

Так що Мінський процес став реальним шансом для Лукашенка вирватись із світового маргінесу, стати людиною, котру називають лідером країни і до кого на перемовини їдуть очільники світових демократій. Чим Бацька й скористався.

Але за все треба платити. Першою чергою – за продаж власної країни. Бо маючи економіку, котра повністю залежить від сусідньої Росії, стати зненацька незалежним важко. От Кремль періодично й нагадує Олександру Григоровичу, хто в домі хазяїн. То нафтовий кран перекриють, то війська на навчання введуть. Аби не заривався.

Взагалі, в Україні чомусь багато людей ще досі ведеться на міф про “братню Білорусь”. Хоча поведінка очільників останньої свідчить зовсім про протилежне. Згадайте хоча б голосування в ООН щодо російсько-українських відносин, Криму, політв’язнів, Донбасу. Коли останнього разу Білорусь підтримала Україну? Нагадайте, бо не щось не можу пригадати. Можете не “гуглити” – не витрачайте часу. Того не було жодного разу. Білоруська делегація голосує в унісон з російською. Хто кому “брат”?
Де затримали українців Павла Гриба та Павла Шаройка? Не в “братній” Білорусі? Це хто робив? Жителі Антарктиди, мабуть, якщо почитати міністра закордонних справ РБ.

Де проводились російські навчання? В Антарктиді? Ні, в Білорусі. Подивіться на україно-білоруський кордон на мапі. Питання є? Ми можемо його закрити? Ні, не від білоруської армії – з нею ми впораємось. Але, якщо завтра, не доведи, Господи, там у нас проблеми виникнуть, хтось сумнівається, хто там знову “ихтанемтом” буде?

Давно вже пора як українській владі, так і – насамперед – українцям зрозуміти просту істину – коли у міждержавних відносинах починають говорити про “братство”, закінчиться “віджимом” Криму або ще чогось. Так було з Росією. Так є з Білоруссю.

Повертаючись до статусу “миротворця”, котрий із себе розігрує Лукашенко. Те “миротворство” йому потрібне лише для одного – аби перестати бути “нерукопожатим”. І, що б там не казав очільник білоруського МЗС про “переговори в Антарктиді”, зараз Мінськ у якості переговорного формату більше потрібен саме білоруському очільнику. Не Києву, не Вашингтону, не Москві врешті. Саме Олександру Григоровичу Лукашенку. Бо якщо завтра переговори вирішать провадити в Варшаві чи Вільнюсі, приміром, Олександр Григорович із президента Білорусі перетвориться на простого білоруського диктатора, яким він і був в очах світової громадськості чотири роки тому. І залишиться знову сам на сам зі своїм спонсором і господарем – Володимиром Путіним.

https://uain.press/blogs/mykola-satpayev-kym-bude-lukashenko-bez-minska-668107